Нині родина Собків мешкає у Тарасівці Солобковецької громади.
23 лютого 2022-го 43-річна Анжела Собко, жителька Веселого, що на Мелітопольщині, працюючи над робочою звітністю, звично увімкнула телевізор. Коли почула, що в Україні запровадили надзвичайний стан, вимкнула– відмовлялася повірити, усвідомлювала ж бо, що криється за цим сухим повідомленням. А вдосвіта 24-го ніяк не могла збагнути, чому ж так тріщить шифер на будинках у їхньому приватному секторі?
«Раненько вийшла на поріг стріпнути плед, – пригадує, – підняла голову у небо й не зрозуміла, де взялися літаки без крил… У Мелітополі вже бомбили аеродром. Я вбігла до хати, ввімкнула телевізор, й усе зрозуміла. Чоловік й 9-річна донечка солодко спали. Я боялася їх розбудити. Хотіла, щоб у них ще не було війни». Проте жінка розуміла, що не можна гаяти часу. «Варваро, донечко, – пригорнула маленькі долоньки до свого обличчя, – ти сьогодні не підеш до школи». «Мамо, як я втомилася від того карантину», – спросоння мовила третьокласниця. «Донечко, вибач, війна», – заплакала ненька. «Збирати тривожну валізку?» – по-дорослому запитало дівча. Варвара добре знала, як її збирати, проте поклала… багато іграшок і сік.
Чоловік поїхав на заправку, дружина – до банкомату й аптеки. Понурі люди у черзі стояли мовчки, зрідка схлипуючи. В аптеці жінка запаслася потрібними для родини ліками на три місяці (вона вже тривалий час інсулінозалежна, у Олександра ж хворе серце). «Я була переконана, що війна скінчиться за п’ять днів, максимум – за три місяці», – стверджує.
Анжела прийшла на роботу. Ще вчора вона, шкільний комірник, приготувала всі інгредієнти, аби годувати смачним обідом дітвору, проте нині у величезному освітньому закладі були лиш дорослі. Запорізька й Каховська ГЕС уже були перекриті, виїзд через Дніпропетровщину – неможливий.З Мелітополя сунула величезна страшна колона ворожої техніки. Земля здригалася від вибухів неподалік. Перелякані жителі Веселого прислухалися до звуків, вночі виходили на городи, аби збагнути, з якого боку техніка. Навіть собаки не гавкали і світла ніхто не вмикав. З кожним днем ставали все мовчазнішими і приречено звикали до подій; знали, що творять осатанілі садисти в Бучі й Ірпені, тому старалися не випускати з дому дітей, зав’язували коси дівчаткам у тугі косички.Молоковози не їздили, молоко або роздавали, або й виливали. У Херсоні фермери й одноосібники повипускали худобу, свині й корови блукали полями.
«Теперь у вас всьо будєт па другому», – дзвонили родичі з Росії, які, пригадує Анжела, ще недавно сиділи у Веселому за щедро накритим столом, співали українських пісень й їли українське сало (у жінки мама, царство їй небесне, – росіянка, проте Батьківщиною вважала Україну. А як вона гарно співала українських народних – заслухаєшся). «А ви запитали, чи треба нас «асвабаждать»? – запитала. – Від чого? Від того, що у нас все є?»
З тих пір Собки заблокували всю рідню з росії. А друзів і знайомих, які несміливо, а згодом навіть дуже відверто чекали руського міра, або безхребетно заявляли «а какая разніца, пад кєм ми будєм, ліш би нє стрєлялі», зневажають.
Ліки в поштову скриньку й прапор, що зняли з школи
Виник серйозний дефіцит ліків. В соцмережах створювалися відповідні групи. «У мене від покійного батька залишилися інгалятори, невикористані ліки, чимало серцевих пігулок не викинули з тих, що не підійшли чоловікові, – згадує Анжела Станіславівна. – А ще перекупщики привозили їх з Мелітополя. Я вичитувала у групі, хто чого потребує, запитувала адресу, брала велосипед, їхала й кидала препарати в поштову скриньку (аби навіть не знали, хто це робить), а з ними – обов’язково записку «Все буде Україна».
Якось, везучи одній старенькій ліки від цукрового діабету й для щитовидки, натрапила на ворожу колону на центральній площі селища. Вони навмисно жахали людей технікою і зброєю, принижували зухвалістю. «Я сховалася за туєю, – пригадує, – рашист автоматом наказав вийти, перевірив паспорт, здивувався, що маю ще й закордонний». Їду далі дорогою. «На дарожку!» – скомандував інший, теж розмахуючи зброєю. «Хоч вони й були у балаклавах, ми чітко розрізняли бурятів і росіян, – розповідає Анжела. – Цей був статним, красивим слов’янином, тож я навмисно його запитала, чи саджати нам городи, адже весь врожай може зіпсувати їхня техніка. Він відповів: саджайте, мовляв, все буде добре». Навіть ті з місцевих, хто раніше розмовляв російською, перейшли на українську. Русня нервувала.
Попервах окупанти намагалися видаватися інтелігентними. Проте нам не можна було зачиняти ні хвірток, ні дверей в домівку. А прийти вони могли у будь-який момент. Особливо зачастили до тих, хто був проукраїнської позиції, надто – у кого хтось воював. У Анжели захищають Україну два племінники, у Саші – два брати, племінник й чоловік племінниці.
До школи вороги навідалися, коли колектив якраз впорядковував територію. На будівлі гордо майорів український прапор – директорка забороняла його знімати. Хоч одна зі вчительок поздирала зі стін українську символіку -колаборантка, яка, понабиравши чимало українських кредитів, запрагла «руського міра». Затамувавши подих, спостерігали, як рашисти полізли знімати прапор. Гріло душу, що хоч не порвали й не топтали, а скрутили й винесли.
Тим часом неподалік з сім броньованих машин колом оточили якогось громилу, який, огорнутий охороною, виступав. То, з’ясувалося, комендант: рускій мір прішол. Затим працівникам школи наказали з’явитися на збори до новоствореного отдєла образованія. «Я стала полоти стадіон, директорка й більшість колективу не пішли також, – пригадує. – Якою ж сильною була огида, коли, повернувшись зі зборів, колега, яка все життя розмовляла українською, раптом почала виступ російською. «Шановні колеги, мушу вам сказати: я залишаюся працювати з нашим відділом освіти», – категорично заявила директорка й вийшла. «І розділився наш колектив на дві групки. Це було неймовірно боляче, – втирає сльозу Анжела. – Відрадно, що тих, хто підтримав «руський мір», були одиниці. В ту мить я збагнула: більше нічого нас тут не тримає. Ми вивезем дитину у вільну Україну, з-під обстрілів, від зрадників, від «асвабадітєлєй».
«А землю всипте собі в мішок»
Анжела з Олександром звикли працювати, як мовиться, до сьомого поту: власники фермерського господарства «Соя» і біля землі трудилися, й свиней з птицею вирощували, й молочну продукцію реалізовували, яких лиш сирів подружжя не варило.
Олександр й Анжела звикли працювати, як мовиться, до сьомого поту
Техніку й інше майно збули за сяку-таку копійчину, склад з зерном залишили, в хаті поселили сусідських дітей, бо як дізнаються, що пустує – привласнять. На землю ж встановила «нова влада» податки, «нижчі, як в Україні». А хто, мовляв, не прийде з проплатою – поля відберуть. «Хай собі землі нашої у мішки насиплять, – сказав Олександр, – або ми насиплемо їм зверху, метр на два. Та їм за нашу землю ну вже точно платити не будем».
Однокласниця Анжели, яка служила у Запоріжжі, давно наполягала, аби родина виїздила, обіцяла прихистити, адже квартира пустує: чоловік на фронті, вона у частині. Нарешті пішли до лікарні, аби взяти довідку, що везуть дитину у Запоріжжя до мед закладу. Благо, лікарі робили довідки усім, хто прагнув залишити окуповану територію. Дізналися, коли формуються колони для виїзду,зібрали нехитрі речі у чорні пакети. «А що ти візьмеш з собою з за роки нажитого? – зітхає жінка. – Білизну й шкарпетки. Теплого одягу не ризикнеш: побачать в спекотному липні кофту чи куртку, то у кращому випадку додому повернуть. Та я взяла найголовніше – чотири долоньки найрідніших. У теку склали документи, медичні довідки і обов’язково мало бути родинне фото, але старе, яке б підтверджувало, що ми дійсно родина, а не хтось когось вивозить. Виїзд о п’ятій ранку. З нами в машині мав їхати молодий хлопець, сирота, дуже господарник, все у нього було зроблено, засіяно. Він не приходив. Чоловік побіг за ним, та з’ясувалося, Сашка забрали на підвал. Він перед тим, як залишити батьківщину, вирішив усюди в населеному пункті синьо-жовтою фарбою понаписувати «Слава Україні!», «Слава ЗСУ». Ми все надіялися, що прийде, та, аби не пропустити колону, виїхали.
Сашка відпустили десь аж через місяць, дуже побитого-поламаного. Все, що було у нього, порозтягували орки, сусідам вдалося врятувати подушки з одіялами».
Страшна дорога з України в Україну
До колони приєднувалося все більше автівок. В кожній потомлені люди з дітворою й домашні улюбленці. Собки теж вивозили одного з собак власниці притулку. Подяка волонтерам: вони все організовували. На блокпостах на всій окупованій території з-під свіжого вапна проступали синьо-жовті патріотичні написи, на полях буяла пшениця з важким колоссям, більшість з них були заміновані. Все довкруж було зруйноване-розбомблене, і будівлі, і щойно зроблені дороги.
Тепер Варвара проживає у Тарасівці, а навчається дистанційно у своїй школі
На кожному з блок-постів, а пройти їх, за довгі п’ять діб поїздки до Запоріжжя (куди раніше за кілька годин добиралися) довелося 18, перевіряли документи й речі, коли порпаючись в пакетах зброєю, коли висипаючи їхніх вміст.
Маленька Варвара ту дорогу запам’ятає назавжди і розповідатиме правнукам про солідарність українців, про їхню щедрість (ділилися хто чим мав, хто хлібом з салом, хто водою), про порядність (машини в колоні вимірювалися тисячами, кожна мала свій порядковий номер, і коли з’їжджали, повертаючись, кожна ставала на своє, зазначене на асфальті місце), про непідробну доброту (подорожуючих прихищали на ночівлю, «Ми вже взяли людей», – констатували одні, «Заходьте, живемо небагато, проте місця вистачить», – запрошували зовсім незнайомих ті, хто ще мав куди). А ще вона ніколи не забуде, як один з бурятів став теребити її коси, а мама в той момент молилася: «Господи, надоум його, хай зараз думає про своїх дітей» і боялася, щоб не забрав. Як взяли на перевірку її ноутбук. Як забрали пасажирів з автівки, що вела колону, у підвал, а їм довелося їхати першими. Як безперервно обстрілювали колону, як потрапляли кулі у машину, а вони не мали права зупинитися… А ще дівчинка згадуватиме, що в один з тих днів добирання вдалося сходити в омріяний зоопарк у Василівці. І ніколи не зітруться з пам’яті люди, які стали рідними: одна з жінок подарувала мамі косинку і собі залишила таку ж, тепер вони їхні обереги і якщо щось у когось трапляється, одразу шлють одна одній фото талісмана.
А тьотя Свєта, яка вела колону, стала для неї взірцем: повернулася з Австрії, збудувала у Веселому добротний двоповерховий будинок , а з початком повномасштабного вторгнення розгорнула активну проукраїнську діяльність«Вона, – розповідає Анжела Станіславівна, – п’ять діб була в одиночній камері. Витягнувши цеглину, спілкувалась з хлопцями з сусідньої, в яких лиш кістки, обтягнуті шкірою позалишалися (там їх десятки, просто спали на підлозі). Світлана розмовляла з ними, робила руханку, вчила елементів йоги. Їй видавали цигарку на добу, то примудрялася передати хлопцям. Близько місяця назад їй дозволили виїзд через Крим,залишивши у заручниках батьків… Повернулася. Зараз вона волонтерить на нашому Запорізькому напрямку. Її брат воює». І таких людей багато.
Тут дишеться легко, на повнії груди
Напевно, й не вірилося, що виберуться, тому-то й були найщасливіші, коли нарешті приїхали до Запоріжжя й наповну вдихнули вільного повітря. Волонтери розселяли втомлених вимушених переселенців по садочках, школах, інших закладах. Собків же з новими друзями прихистила знайома. Проживали у Запоріжжі (сумнозвісна багатоповерхівка виявилася навпроти), згодом – у Хортиці. Й там без діла не сиділи: Анжела смажила на продаж пиріжки, Олександр таксував.
Нині родина проживає у Тарасівці Солобковецької громади, що на Хмельниччині, в будинку родичів, адже звідси Анжелин батько. Втомлені нажахані війною, вони, як можуть, наближають Перемогу і підтримують тих, хто залишився в окупації. «Там же не тільки проросійсько налаштовані, – стверджує Анжела. – Хтось не зміг виїхати, бо прикуті до ліжка батьки, хтось з інших причин. Мої знайомі постійно запитують: «Ще довго?», я відповідаю «Скоро». Їх там уже називають «ждунами», а вони терпляче чекають нашої Перемоги. Дехто відмовляється від російської гуманітарки і рублів, які фублями охрестили, гордо виживаючи з підсобного господарства. Дехто бере їхні виплати й одразу передає на потреби наших захисників».
