Сумчанин Костянтин Матвеєнко загинув 17 лютого цього року, захищаючи Донеччину.
Світлана і Костянтин познайомилися у 2010 році в Сумах. В обласний центр жінка переїхала, бо знайшла непогану роботу – працювала старшим адміністратором спортивного клубу. Від першого шлюбу підростала донечка Аліна.
«Якось після відпочинку на річці ми з подругою зайшли в затишний дворик. Присіли на лавочці поговорити. І тут до нас підійшла компанія чоловіків. Подарували нам букети бузку. Я почала шукати «щасливі» квітки. Костя також доєднався до цього процесу. Він одразу мені сподобався – статний, веселий, доброзичливий… А коли дізналася, що він тренер, кандидат у майстри спорту з дзюдо, запитала, чи можна записати до нього на заняття доньку… Спортом він захоплювався з дитинства, бо виріс у сім’ї заслуженого тренера Едуарда Матвеєнка. Неодноразово брав участь у змаганнях як в Україні, так і за кордоном, має чимало нагород, був суддею. А ще – здобув музичну освіту, дуже
гарно співав», – почала свою історію зі спогадів дружина Світлана Євгеніївна.
У сім’ї народилися сини Артем та Давид. Аліна вже навчалася в інституті. 24 лютого 2022 року Костянтин, як завжди, пішов на роботу. Вдома залишилися Світлана з восьмимісячним Давидом та чоловікова мама – Людмила Василівна.
Костянтин вирішив не чекати повістки, він сам пішов захищати країну і родину від ворогів. Фото: з сімейного архіву.
«Про те, що почалася війна, мені повідомила сестра, – каже жінка. – Я одразу ж зателефонувала своїй мамі в Білопілля, де на той час гостював Артем. Вони вже ховалися в підвалі. Над містом літали літаки, вулицями пересувалася важка ворожа техніка. Зв’язалася з Костею, він сказав, що вже знає… »
Через кілька днів Світлана з дітьми переїхала до мами, а Костянтин залишився в Сумах. Допомагав містянам з харчами, з евакуацією. А в березні разом з товаришем записався до війська. Світлана про це дізналася набагато пізніше від подруги, яка обмовилася, що бачила Костю у військовій формі. За словами жінки, він був вольовим
чоловіком – якщо щось вирішить, то так і зробить.
«18 травня 2022 року Костя зателефонував мені, сказав взяти документи і приїхати в Суми, щоб нібито отримати
гуманітарну допомогу, – поділилася сокровенним Світлана. – А насправді хотів зробити сюрприз. Біля столика в його дворі, який сам же облаштував, запропонував одружитися. Там і розписалися».
Про весілля вони мріяли давно, але планували запросити всіх колег Костянтина, його велику дружну спортивну родину. Неодмінно відсвяткувати подію з циганами і ведмедем… Але війна внесла свої корективи у їхні плани.
Несподіванкою для Світлани стала пропозиція Костянтина про шлюб. Фото: з сімейного архіву.
«На літо я з Давидом переїхала до чоловіка в Суми, – продовжує жінка. – А коли його перевели, знову повернулася до
Білопілля. Де саме воював Костя, я не знала. Оберігав, щоб не хвилювалася. Я не телефонувала йому, бо сказав, що сам буде телефонувати. Чим займався – не знала, та й він казав, що мені того не треба. У військовому квитку було зазначено: кочегар».
У жовтні 2023 року Світлана дізналася про загибель на війні рідного брата. А за два місяці до того від хвороби померла його дружина. Тож жінка забрала під свою опіку їхню єдину 17-річну доньку. Через інвалідність вона не може себе обходити, їй постійно потрібна стороння допомога.
«На день народження Артема, 21 листопада, нарешті в коротку відпустку приїхав Костя, – каже Світлана. – А наступного дня іменинником був він сам. Після відпустки Костя повернувся на службу»
15 лютого цього року Костянтин телефонував дружині дуже часто: через годину, через пів години, півтори.
«Востаннє набрав о 16.47, – згадує Світлана. – Я аж здивувалася, чому так часто. А він сказав, що нині може довго розмовляти. Але наступного дня, як завжди, я чекала на дзвінок, і не дочекалася. Щось всередині дуже напружувало. Стало не по собі. А через два дні гортала стрічку соцмереж. Раптом увімкнулася пісня «Мене вже немає…» Вона ніколи раніше мені не траплялася, навіть перегляд стрічки був без звуку. В душі вмить все перевернулося, накрила жахлива хвиля передчуття, страху, розпачу…»
У неділю, 18 лютого, Світлана поралася на кухні. Хотіла потішити дітей піцою. Поки грілася духовка, вийшла на кілька хвилин надвір. Задзвонив телефон.
«Ми вирішили самі тобі сказати, щоб не від чужих людей. Нема вже Кості…» – повідомили побратими чоловіка.
Весь біль та невимовне горе жінки тієї миті вилилося у несамовитий крик. Тремтіла душа від усвідомлення надважкої втрати. Вона – вже без чоловіка, діти – без батька, мати – без сина…
Життя Костянтина обірвалося під Вугледаром, на Донеччині. Світлані розповіли, що він отримав завдання відкопати побратимів, яких засипало землею. І це йому вдалося. Проте під час чергового обстрілу троє військових загинули, а Кості осколки потрапили в руку та під бронежилет – у живіт. Він ще встиг проповзти до наших чимало шляху. Але допомога прибула запізно…
Поховали Героя 26 лютого на Алеї Слави у Сумах. Йому назавжди залишиться 43…
Читайте також: «Ми неодмінно повернемося до Мелітополя»: як родина відроджує свою справу з вірою в те, що треба жити далі
