Родина Скрипок з Краматорська оселилася з селі Самарське на Дніпропетровщині. У спорожнілій хатині, майже непридатній для життя, створили свій затишний куточок.
Краматорськ — затишне й красиве українське місто, яке з 12 квітня по 5 липня 2014 року вже пережило окупацію, проте боролося за свою незалежність. А з 13 жовтня цього ж року навіть стало обласним центром Донецької області. Місто відновлювалося, жило повноцінним життя, допоки не почалося повномасштабне вторгнення.
Артем Скрипка працював автослюсарем, а Ірина 2022 року розпочала підприємницьку діяльність і відкрила продуктовий магазин. «Отримали ліцензію 23 лютого, а наступного дня — війна. На все заборона, до того ж магазин був близько до вокзалу. Продавці пороз’їжджалися. Самим теж довелося виїжджати з Краматорська,— згадує жінка. — 24 лютого був звичайний ранок. Я вже не спала, коли пролунав потужний вибух… Один, потім другий… Я зрозуміла, що почалася війна. Розбудила усіх, але що робити — не знала. Був просто якийсь ступор. Ми жили біля самого аеропорту. Вибухи, дим… Потім ніби трішки стихло. Почалися проблеми з готівкою, біля банкоматів стояли довжелезні черги».
Разом із сусідами Скрипки почали гуртуватися. Підлаштовували підвали під укриття: зносили воду, матраци, дошки настилали. Кудись виїжджати родина не збиралася. «Переїхали з нашої квартири до мами. Вона також приватний підприємець, тримала невеликий магазин, розташований в приміщенні колишньої фабрики. Будівля мала міцні стіни.
Панічний стан був у всіх членів родини
Ми жили в підсобному приміщенні цього магазину, вважали його безпечнішим», — розповідає пані Ірина.
Проте панічний стан був у всіх членів родини, відчуття безвиході не давало спокою. Переломним моментом став удар ворожої ракети по залізничному вокзалу 8 квітня 2022 року. Російська ракета забрала життя понад 50 людей. Це були цивільні, які готувалися до евакуації. «Ми бачили, як летіла ця ракета, чули звук вибуху. А потім мчали карети «швидкої»… Тоді ж вирішили, що треба тікати. Наступного дня виїхали з міста. П’ять осіб в одному автомобілі. Майже нічого з собою не взяли. Звертали в села й запитували, де можна знайти житло», – пригадує ті події Ірина.
Дорога завела родину в село Самарське на Дніпропетровщині. У сільраді подружжю запропонували будиночок, щоправда, одразу попередили, що нормальних умов там немає. «Зайшли в будинок: ні меблів, ні зручностей, навіть долівка з глини… У донечки Софії одразу почалася істерика», – зізнається Ірина. Але родина вирішила залишатися в Самарському. Почали облаштовуватися. Дуже допомогли сусіди, принесли продукти, шпалери, ліжка-сітки, диванчик…
Так у порожній хатині вже можна було розтопити піч та було де спати. У липні змогли привезти з Краматорська трішки власної побутової техніки та меблів. «У липні забрали ліжко Софії, диван, а столик вже тут купили. Велика вдячність тутешнім мешканцям, бо коли ми сказали, що залишаємося й будемо тут жити, то поки під’їхали до будинку, на порозі вже стояли пакунки з продуктами. Люди принесли картоплю, консервацію…» – пані Ірина тут уже не стримала сліз.
За освітою Ірина Скрипка — медик, але роботу не змогла знайти, тож допомагає сусідам, до прикладу, шпалери поклеїти. Артем використовує свої навички автослюсара, ремонтує автомобілі. Донька Софія продовжує дистанційно навчатися зі своїм класом. От лише з глибокої депресії довелося дівчинку витягувати. Софія займалася східними танцями та танцями з вогнем (фаєр-шоу). Вона — дитина творча. До війни їздила в Бердянськ із фаєр-шоу. Танці були її хобі та заробітком одночасно. У Краматорську залишилося все її життя: друзі, школа, гуртки з танців… Коли виїхали з міста, просто замкнулася в собі.
«Я не танцюю, не займаюся тим, що люблю. Навчаюся зі своїм класом дистанційно, а от хобі всі закинула. Картину з Краматорська привезла, тут її домалювала. Почала займатися художньою творчістю, так хоч трішки відволікаюся від сумних думок», – зізнається Софія.
Із депресії дівчинці допоміг вийти Григорій Холошин з села Українське. Григорій Степанович — майстер спорту із гирьового спорту та майстер з верхової їзди. Колись у радгоспі він розводив коней, розвивав кінний спорт. Тепер має власного чудового коня Малюка і став наставником та тренером з верхової їзди для Софії. «Донька постійно плакала, казала, що жити не хоче. А 4 серпня у неї мав бути день народження. Вирішили якось розважити. Оскільки у Софії було ще дитяче бажання покататися на коні, ми почали шукати, де це можна зробити. Знайшли в селі Українському Григорія Холошина», – розповідає мама дівчинки.
Перша зустріч з Григорієм Степановичем дуже сподобалася. Чоловік розповідав Софії про коней, показав кінну збрую, конюшню. Потім запропонував, щоб дівчинка приїздила ще, пообіцяв навчити навичок їзди верхи.
«Ми згадали, як ще маленькою Софія хотіла коня. Щойно навчилася писати, в пошуковику комп’ютера написала «придбати коня безкоштовно». Тепер розуміємо, що ми зробили їй не просто подарунок на день народження, а знайшли для неї нове хобі й повернули нашій донечці радість життя», – переконана Ірина.
Малюк і Софія гарно гармонують. Перед виїздом на тренування дівчинка традиційно сама причесує коня, чистить підкови, вдягає на нього збрую та сідло. А ще одягала на Малюка власноруч виплетену гачком синю шапочку з прорізами для вух.
Ірина СИТНІК, газета «Степова зоря», Петропавлівщина, Дніпропетровська область.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
