Нині сім’я Тонких мешкає у Проскурівці на Ярмолинеччині.
Страшні мінометні й обстріли градами, безперестанний гул літаків, танкові бої під самісіньким будинком, корабельна артилерія, звуки пострілів котрої не зрівняються ні з чим (розкати ще довго відлунюють містом і, здається, у тебе ось-ось вибухне голова), чорні діри замість цілих поверхів, розстріляне-розтерзане рідне місто, зимові вогнища в дворі багатоповерхівок, на котрих готували залишки їжі, постійні відчуття голоду, холоду й тотальної небезпеки, відсутність води, світла, зв’язку… Раз-по-раз щоночі збігання в підвал, від якого 26-річна донечка Настя, інвалід дитинства – ДЦП, аж свідомість втрачала…
Вже тут, у відносно спокійній місцині – Проскурівці, що на Ярмолинеччині Хмельницької області, у родини маріупольців Тонких від найменшого спомину про пережите-звідане мурахи по шкірі. Там, у рідному Маріуполі, залишилися затишна квартира зі щойно зробленим ремонтом, розмірені спокійні будні, батько; окупанти повністю знищили чоловікове дітище – колись потужне й славне на всю Україну підприємство з виготовлення металоконструкцій, які поставляли у всі порти.
«Десь на два мільйони доларів ми понесли збитків, – розповідає Яна Тонка. – З виробництва, в яке вклали 28 років кропіткої праці, не залишилося нічого, вже й цех орки дорізають на металобрухт. Вони витягли душу з такого гарного міста, залишивши руїни. Вмить навіть таке рідне море стало чужим».
«Залиште її в дитбудинку»
Яна народилася у Маріуполі: сюди свого часу після відбування строку на Соловках відправили розкуркуленого й репресованого батькового батька з Чернігівщини. А мамин дідусь, до слова, після заслання аж через два десятка років повернувся до рідної домівки, на Київщину.
Успішно закінчивши медичне училище, працювала за фахом. Утім роботу змушена була залишити назавжди: діагноз донечки вимагав цілодобових присутності, праці, лікування, піклування. «Коли Настя народилася, – пригадує жінка, – нам з Олегом радили відмовитися від неї, казали, вона не бачитиме, не чутиме, не ходитиме. Утім, Богу дякувати, нині стороннім важко здогадатися, що у донечки важка недуга».
Ворог виснажував так, що Настя втрачала свідомість
Олег успішно розвивав бізнес. …Допоки робили капітальний ремонт у власній квартирі, перебралися у сестрину. Туди прилетіло в перші дні повномасштабного вторгнення, вціліла тільки зала. Добре, що на той момент уже проживали в своїй.
«Війна», – збудив Олег Яну в четвертій ранку 24 лютого.
«Обстрілювали лівий берег, ворог просувався з Широкіного, з Вугледара заходили російські танки, – пригадує маріуполька. – Утім телевізійні новини й настрій українців вселяли надію та оптимізм». Вибух, а затим страшна пожежа на електропідстанції спровокували відсутність світла і зв’язку, тепла. Згодом не стало води. Продукти з морозильної камери Яна переробила на тушонки, варення. Води завчасно понабирала у всі ємності. «Певно, куркульська жилка спонукала мене завжди купувати всього про запас, – жартує. – Я навіть свічками запаслася так, що останню з них ми спалили вже у Проскурівці цьогоріч на Великдень».
«Сама природа стала на захист»
На технічні потреби воду брали з батарей, топили сніг. «Сама природа стала на захист українців: й опадів вистачало, й у морозяні дні трупи не розкладалися, адже обстріли знищували цілі під’їзди, – згадує. – А холод? Холод можна перетерпіти».
Готували на вогнищах, у дворі. Якось із рук Яни на сходинковому майданчику вислизнула пательня з приготованим на кострі соусом. Виснажені голодом сусіди збирали його ложками і їли з брудної долівки… «Нам снилися булочки і дуже хотілося хліба, – не стримує сльозу жінка. – Я досі не можу спокійно віддати собаці хліб. А було, один з підприємців став розпродувати залишки товару, то печиво продавав по 8 доларів за кілограм. Ми на 100 доларів купили два ящики.
Тепер найулюбленішим на все життя стало «Гулівер».
Ворог не втомлювався обстрілювати з усіх видів зброї, виснажувати-виморювати психологічно. Або цілодобово бігали в підвал, або спали всі троє при вході, в дверях. Найбільше лякали темрява і тиша: не знали, чого очікувати від наступної секунди.
«8 березня почалися конкретні обстріли, у наш будинок прилетіло, на три поверхи вище, вже точилися танкові бої, – розповідає Яна. – Через наш бульвар шикувалися евакуаційні коридори: безконечні черги з виснажених людей з дітьми й розгорнутими білими простирадлами, а їх по кілька разів завертали. Ми переїхали в іншу частину міста, біля драмтеатру, до кумів. Там теж готували в дворі, тільки уже не спускалися до підвалів. Додалася корабельна артилерія, щодвадцять хвилин скидали бомби літаки… Тож в один із днів ми з кумою нагріли на кострі води, помили в неймовірний холод давно не миті голови й з жартом «якщо загинемо, то чисті» вирушили з міста. Батько вирішив залишитися».
«Вітаємо в Україні»
Дорога до Запоріжжя виявилася надто виснажливою і тривкою: з восьмої ранку до одинадцятої вечора. «Ми пройшли 16 блокпостів, – пригадує співбесідниця. – На кожному з них перевіряли-вивертали всі речі, вони нічого не прагнули знайти, вони просто воліли принижувати, хизувалися зухвальством. …При в’їзді у Запоріжжя наші підірвали міст, щоб не пройшли ворожі танки, а ті обстріляли градами заміноване поле. Воно горить. Скрізь чорно, ти обертаєшся, а позаду тебе багатокілометрова, по усьому периметру поля, змійка з фар автомобілів, якими тікали втомлені люди від жахіть війни.
«Вітаємо вас в Україні», – почули ми від волонтерів у Запорізькому Епіцентрі, тут було світло, тепло й вода, нам дали гарячого чаю і їсти. І ми заплакали: нас, українців, вітають в Україні. Хоч пропонували ночівлю в дитсадочку, вирішили залишитися в машині, щоб вдосвіта вирушити далі. Вночі дуже змерзли, тому вийшли в Епіцентр погрітися: градами накрило так, що ледь встигли на землю попадати…».
…Знайомі знайомих запропонували хату, що давно стояла пусткою у Проскурівці. Олег для своїх дівчат реставрував-відремонтував тут усе максимально наближено до того, що залишили в рідній домівці, геть плитку підібрав у тих тонах. Подружжя підвело до хати усі комунікації, зручності. Сусіди зразу посадили новим землякам картоплю, а Тонкі накупували всілякої розсади, на зиму вже було з чого робити консервації. Вирощують всіляку городину вони й цьогоріч. Нині займаються облагородженням подвір’я. Як можуть, допомагають армії – така у них стала сімейна традиція ще з 2014-го. Вірять, що Україна скоро переможе, вони повернуться у рідне місто й почнуть свій бізнес. З нуля. Вони розбудовуватимуть Маріуполь для наступних поколінь. Бо понад усе люблять Україну.
