Роман Бузінський викладав історію та став її творцем.
«Мамо, продумай, що казатимеш, коли у тебе братимуть інтерв’ю, якщо наступного разу таки стану чемпіоном», — жартував Роман Бузінський зі Стріхівців, що на Ярмолинеччині, повернувшись у 2021-му з Київського ультрамарафону, де посів четверте місце з бігу на довгі дистанції. Хто ж знав-думав тоді, що зовсім незадовго таки дійсно неньці доведеться розповідати журналістам про сина-Героя, і що гордість може так нестерпно боліти.
Фаховому історику, краєзнавцю, наставнику, який вмів надихати й гуртував довкола себе учнів, затятому шахісту, наполегливому спортсмену, невтомному волонтеру, учаснику громадської організації «БУР» (Будуємо Україну разом), справжньому патріоту з пелюшок, непоборному оптимісту, який без зусиль ставав душею будь-якої компанії й мав безліч друзів, навіки залишилось 27.
Його останній шлях додому тривав довгих 17 місяців – стільки часу минуло з дня отримання батьками сповіщення, що син вважається зниклим безвісти, до можливості його похоронити. 17 найважчих місяців, сповнених пекельного відчаю і хиткої впертої надії, безрезультатних шукань й виснажливих виглядань, сподівань, очікувань і, звісно, молитов.
Залюблений в історію хлопець любив подорожувати рідною Україною
«Ромчик змалку був дуже позитивною дитиною, – вкотре даремно намагається втамувати сльози, що вже майже два роки не знають стримку, почорніла від горя ненька. – Він був напрочуд енергійним, втім посидючим й наполегливим. Коли ровесники ганяли м’яча чи гралися на перервах, він читав. Захоплювався історією. Передплачував чимало історичної періодики, купував журнали й книги. Осиротіла його добротна бібліотека. Він не сприймав фальші й лицемірства, сповідував справедливість».
Роман серйозно захоплювався бігом
І хоча по закінченні школи спершу вступив до коледжу Подільського державного аграрно-технічного університету, щоб піти стезею батька-фермера, у розпалі навчання таки забрав документи й став студентом історичного факультету Кам’янець-Подільського університету імені Огієнка.
«Історія – то моє покликання», – стверджував. «Уже на істфак Роман прийшов з чудовими знаннями, особливо майстром він був з наполеонівських воєн та військових кампаній Другої світової війни. А про битву під Ватерлоо Рома міг розповідати годинами», – написав знайомий Володимир Ярич.
У 2017-му юнак взяв академвідпустку, щоб в лавах десантно-штурмових військ, з якими підписав контракт, захищати Україну. Утім підвело здоров’я – операція, лікування, реабілітація, комісування… Тож, отримавши диплом бакалавра, працював учителем історії та географії у Глушковецькій гімназії та був керівником гуртка національно-патріотичного виховання «Джура» у Солобковецькому ліцеї, а також рою «Січові стрільці». «Мої соколята» – так називав учнів наставник, в якому ті душі не чули. У той час активно волонтерив, допомагав відбудовувати житло на сході України. Слідуючи девізу «Вперед і вгору», мріяв продовжити освіту історика у Києві. І коли, вже досягнувши наміченого, мав завозити оригінали документів в Київський національний університет, відтермінував – мав дуже багато нагальних завдань-планів.
Мудрий наставник прищеплював учням любов до історії
Того фатального світанку Роман подався до військкомату. З гордістю опублікував у соцмережах довідку військово-лікарської комісії, що придатний до служби. «27 лютого в свої 27 років син вийшов з рідної домівки, – гортає сторінки пережитого Оксана Дмитрівна. – Озирнувшись, довго дивився на хату. Ми з чоловіком й не помітили. Це вже нам потім сказала моя мама. А це ж бо погана прикмета. Треба було йти, не озираючись». Ніколи не казав, де він. Зі світлин рідні припускали, що, найімовірніше, на Херсонщині чи Миколаївщині. Як «Отче наш», повторював: «У мене все добре». Лише молодшій на шість років сестричці часом розповідав мізерну дещицю реальних подій.
Він завжди запевня, що все добре
17 квітня 2022-го Роман привітав рідних, які зібралися у татових батьків, які відзначали Великдень, бо католики. Наступні дні телефон зрадливо мовчав.
«Охопило незвідане досі страшне відчуття, – зізнається ненька. – Так, ніби відмерла частина мене і стало неймовірно порожньо на землі». Телефонували, до кого знали, шукали контакти в соцмережах, хапалися за будь-яку інформацію-соломинку. На четвертий день принесли повістку, що Роман Бузінський вважається зниклим безвісти. Хлопці прохопилися, мовляв, нібито є інформація, що Роман в полоні. «Мій син і полон – речі несумісні, – запевнила Оксана Дмитрівна. – Між неволею й смертю він, нескорений, обере друге».
Як нестерпно болить ота гордість батькам
Шукали, чекали. Обходили всі можливі кабінети, телефонували на сотні номерів служб, відомств, громадських організацій, частин. Ті один до іншого відправляли. І так по колу. Лише періодичні дзвінки від шахраїв, що прагнули збагатитися на чужому горі, вселяли нетривку надію.
«Передайте мамі, що в мене все добре», – наснився у червні родичу. «Тоді я збагнула: це — все! Син уже з неба повторив звичну для нього фразу, – тамує сльози жінка. – Проте продовжувала вірити, чекати, виглядати… І коли стався збіг ДНК з чоловіковим – не йняла віри. Наполягла, щоб звіряли з моїм. Знову співпадіння.
Вернувся в граніті до рідної школи
Війна позбавила нас права пишатися здобутками сина, приголубити невістку, няньчити синових онуків. У заключенні написано, що загинув він у день зникнення, поблизу Рубіжного. Але, накладаючи зібрані нами факти-крупинки й обставину, що тіло сина привезли разом із тілами з Оленівки, все ж підозрюємо, що Ромчик був у полоні. Й уявити годі, як над ним знущалися. Ми не знаємо правди, тому й досі звертаємося до всіх, до кого лиш можна, з проханням її віднайти. Через 17 місяців ми похоронили свою кровиночку і… продовжуємо далі чекати додому, до кімнати з десятками виборених кубків і нагород, на рідне подвір’я, до лісу, до школи».
В кімнаті сина все, як при ньому
…Цьогорічного 20 січня, на день народження Героя, на фасаді рідної школи відкрили меморіальну дошку, у Маліївцях провели присвячену йому толоку. У Кам’янці-Подільському шахова родина проводила турнір пам’яті. Його пам’ятають. Його люблять. Ним пишаються. Він навіки золотими літерами вписав своє ім’я в історію нескореної України. «Я ніколи не думала, що гордість може так нестерпно боліти», – зізнається Оксана Бузінська. Страшна насправді ціна у Перемоги…
