Про пережите сім’єю, мужність та віру в майбутнє – у матеріалі.
За кілька днів перед початком повномасштабного вторгнення Ольга Бондар з чоловіком закупили продуктів, бо 26-го хотіли відсвяткувати її день народження. Саме завдяки цим продуктам, а також овочам, які вирощували на власному городі, родина змогла виживати в Маріуполі під обстрілами до кінця березня 2022 року…
Народилася Ольга в Маріуполі. Після закінчення місцевого машинно-будівельного технікуму практику проходила аж у Хмельницькому, бо в рідному місті ніхто не хотів стажувати молодого бухгалтера. А на Поділлі жили татові батьки, інші родичі, які й допомогли.
«Тут і заміж вийшла, народила двох синів, – каже Ольга. – З бухгалтерською кар’єрою не склалося, влаштувалася в ЖЕК. Спочатку була машиністкою, затим понад п’ять років – начальницею дільниці. Та сімейне життя не склалося, і на початку 2008 року повернулася в Маріуполь. Працювала на різних роботах в магазинах. Знову вийшла заміж, народила донечку. Коли Ніці виповнилося два рочки, влаштувалася на завод «Азовсталь». Була апаратницею хімводоочищення».
У ніч на 24 лютого 2022 року Ольга якраз працювала в нічну зміну. Хоча й чули, що щось гахкало, проте думали – це в сусідньому цеху так з металом працюють… Аж поки не прийшов майстер і не повідомив усім, що почалося повномасштабне вторгнення.
Ольга Бондар у родинному колі на Хмельниччині. Фото: з сімейного архіву.
«За мною приїхав чоловік, вирушили додому, – пригадує жінка. – Тікати нікуди не збиралися. Думали, що буде як в 2014-ому: постріляють, полякають і вгамуються… Проте вже ввечері 2 березня над нами пролетів літак, і світла не стало. Все гучнішими ставали звуки вибухів. Згодом не стало й води. А до 10 березня ми вже залишилися без газу. Знаходили дерев’яні піддони, на вогнищі варили їсти. Топили сніг. Добре, що незадовго до великої війни закупили м’яса, інших продуктів, бо думали святкувати моє день народження. Тож з харчами хоч не мали проблем…»
Від обстрілів родина ховалася у власному підвалі. Проте у маленькому сховищі всі не вміщувалися. Рятували наймолодших. Максимкові ще й року не було. Малюк майже постійно був у погребі, бо, порівняно з температурою всередині дому, там було набагато тепліше.
«Його переодягали в підвалі, якось намагалися помити, – каже Ольга. – Хтось з сусідів приніс манку, її варили на воді та годували онука. Добре, що невістка ще мала трохи свого молока».
Якось снаряд прилетів у сусідський будинок. Від вибуху в оселі Бондарів повибивало вікна. Сім’я все частіше задумувалася над виїздом з міста. Пробували кілька разів. Проте спочатку наші не випустили, сказали, що все заміноване. Затим вказали шлях, де потрібно було йти пішки з десяток кілометрів. А куди ж з малюком та школярами?..
«В середині березня ми стояли в черзі по питну воду, – розповідає жінка. – І почули, як хтось розповідав, що його родичам вдалося виїхати в Мелекіне. Попри поганий зв’язок, дали знати, що доїхали. Ми покидали свої пляшки і побігли збиратися. Швидко покидали якісь речі, сіли й поїхали. Добралися до мого батька, який там мешкав. Донечка як побачила скоринку хліба, вхопила її і так почала їсти, ніби нічого смачнішого в житті не бачила… Наступного дня ми повернулися в Маріуполь по наших собаку, кота, папужку та хом’ячка».
Довго гостювати у дідуся онуки й діти не змогли: вулицями почали ходити окупанти, вишукувати хлопців, чіплятися… Тож 31 березня родина прийняла рішення їхати на підконтрольну Україні територію. А чоловік Ольги залишився, щоб допомогти друзям переправити автомобіль до Вінниці. Шлях лежав через Мангуш. Загалом, до кордону з нашим прапором вони подолали 19 ворожих блокпостів. На одному з яких старшого сина Ольги, якому на той час було трохи за двадцять, хотіли забрати на фільтрацію в Донецьк. Але його вдалося відкупили.
2 квітня всі добралися до Хмельницького. Спочатку зупинилися в кумів. Чоловік Ольги приїхав через тижні три. Згодом родині дали в користування хату в Малашівцях. Вони вже провели туди газ, воду, потроху ремонтують.
“Я все життя буду пам’ятати слова господаря: “Але ж ви не будете тут жити – тут немає умов…” На що я йому відповіла: “Головне, щоб дах був над головою і стіни стояли, а решта не має значення”. Знаєте, зовсім чужі люди були, а зараз ми ніби рідні…”
Невдовзі чоловіка мобілізували, відтоді він захищає країну на фронті. Нині – на рідному донецькому напрямку. До рідних приїхав дідусь з Мелекіного. Чоловік подолав не одну тисячу кілометрів через росію, прибалтику, Польщу… Він також привіз і домашніх улюбленців родини.
«У квітні 2022 року я почула, що в тролейбусному парку набирають на навчання водіїв групу. Вирішила спробувати. Тим більше, я маю водійські права, трохи кермувала автівкою. І в жовтні того ж року вперше самостійно виїхала на маршрут. Спочатку, звичайно ж, були побоювання, бо тролейбус – то велика машина, ще й відповідаєш за життя пасажирів. Проте сіла, поїхала і відчула, що це – моє», – зізналася Ольга.
Жінка розповіла й про кумедний випадок, що трапився одного разу. Йшов сильний дощ, тролейбус вже від’їхав від зупинки, але водійка побачила, що якийсь чоловік не встиг і доганяє її, біжить з усіх ніг. Ольга пожаліла його, зупинилася, почекала. На радощах вдячний пасажир добрався до кабіни зі словами «Дайте я вас поцілую!». А жінка якраз тоді розмовляла зі своїм чоловіком. Звісно, посміялися всі, але захисник ще довго згадував «побічні радощі» на дружининій роботі…
Ольга та рідні з нетерпінням чекають звісточок від чоловіка та тата. Хвилюються за нього. Дуже тішаться, коли в нього випадають короткі відпустки. До війни він трудився слюсарем на заводі. В армії ніколи не служив. Але без вагань став на захист рідної землі.
Ще одна найзаповітніша мрія дітей – побачити море. Вони так сумують за ним. І за друзями, за однокласниками… Часто передивляються фото з «колишнього» життя, немов щоразу повертаючись у своє щасливе дитинство, яке підступно забрав той роковий лютневий ранок.
Читайте також: Ветеран Дмитро Глухов знайшов застосування своїм золотим рукам заняттям, що гріє душу
