Головна Новини Тут – як ніде, і небо голубе-голубе…

Тут – як ніде, і небо голубе-голубе…

Людмила та Валентин Костюки з початком повномасштабної війни змушені були покинути рідний Харків і переїхати у село на Житомирщині, де почали займатися городництвом.

Про це розповідає Хмельницький Онлайн

Що її рідний Харків колись стоятиме в руїнах, Людмила Костюк ніколи й припустити не могла, адже, здавалося, Україні, тим більше після того, як стала самостійною, нічого не загрожувало. Тому завжди плекали надію на світле майбутнє. А тут, з розгортанням воєнних дій на сході країни, одна за одною ці надії стали обриватися. А після початку повномасштабної війни взагалі все пішло шкереберть. Людмилиній сім’ї ще пощастило, бо на житомирському Поліссі у пристанційному селі Дубрівка мешкає її тітка Ганна, яку вона вважає своєю другою мамою…

Батько Людмили будував залізниці, тож доводилося їздити по містах і селах й навіть за кордон. Разом з ним їздила і дружина. А донька Людмила залишалася, бо навчалась у школі. Тривалий час Гордій Петрович працював у Сирії, а за Людмилою тоді доглядала сестра її матері Ганна. Тітка навіть хотіла вдочерити Люду, бо своїх дітей не мала. Та батьки не погодилися. Тож доки ходила в школу, жила у тітки, а на канікули їздила до батьків. Так було, коли вчилася в школі, а потім в Дубрівку приїздила щороку на час відпустки. Тітка Ганна навіть весілля справила в Дубрівці для улюбленої племінниці.

У Харкові Людмила закінчила інститут громадського харчування, працювала бухгалтеркою. Вже сім років як на заслуженому відпочинку. Чоловік Валентин — теж родом з Дубрівки. Там і познайомилися. Він — механік за освітою, а тепер уже пенсіонер.

Сім’я мешкала у чотириповерховому будинку неподалік однієї зі шкіл Харкова, поблизу аеропорту. Уже в перші дні повномасштабних воєнних дій на місто падали бомби, ракети. Його обстрілювали з усіх видів зброї. Жахаючі картини постали перед всіма містянами. І хоча Людмила на власні очі не бачила смертей, жах постійно переслідував її.
Одна із ракет потрапила у сусідський гараж. Коли люди вийшли розглядати, що вціліло, то найперше їх вразили залишки ракети, з якої, немов через сито, розсіялася смертоносна зброя, що знищила все живе і неживе довкола.

«Коли стріляли, у квартирі було страшно, – розповідає Людмила Гордіївна. – Це важко передати словами. Спочатку ми бігали з подушками в коридор і там заночовували. Вижити у часи бомбардувань нам допомагали волонтери, бо одразу магазини були зачинені. Ми жили неподалік залізничної станції, а там є відділення пошти, і працівники цього відділення забезпечували наш район продуктами, зі співчуттям ставилися до нас, роздаючи гуманітарку. Не обділяли нікого. Це дійсно рятувало нас. Багато хліба й випічки привозили віряни. І так місто виживало. Особливо хочеться згадати комунальників та електриків, які під час обстрілів не припиняли свою роботу, а виконували її ще сумлінніше. До прикладу, одного разу вночі у нас не стало світла. До ранку лінії вже були полагоджені. Проблемним було те, що ми не могли поїхати в центр. Тож з чоловіком сідали на велосипеди і їхали по воду до колонки — на свій страх і ризик. Та це вже було тоді, коли ми вже звикли до сирен і бомбордувань».

Валентин Костюк закоханий в красу України

І коли трохи потеплішало, вирішили збиратися в дорогу. Син із сім’єю тоді евакуювався до Києва, бо там легше знайти роботу. «Ми з чоловіком вирішили — не біда, що доведеться заночувати просто неба, якось дістанемося Дубрівки на Житомирщині. Головне — на шляху не зустрітися з рашистами, – продовжує розповідь пані Людмила. – Виїхали 14 березня 2022 року — тоді, коли вже велися бої за Циркуни. Довелося їхати не напряму через Житомирську трасу, котра, як розповідали, була всіяна залишками військової та цивільної техніки та загиблими, а на сімферопольський напрямок — на Кременчуг, Умань, Вінницю. Загалом в дорозі були півтори доби. «Між Уманню і Вінницею ми заночували в машині біля одного з магазинів, — розповідає жінка. — Нам дозволили припаркуватися там, дали гарячого чаю — як увечері, так і вранці. Усі були приязними, розуміли нашу ситуацію, переймалися, коли казали, що з Харкова. Так і дісталися Дубрівки. Там вирішили займатися городництвом – обробляли городи бабусі Ганни. Самій їй важко, бо вже далеко за 90. Зробили крапельний полив на городі, виростили минулого року щедрий врожай овочів – картоплі, моркви, помідорів, огірків. Коли сільська рада збирала продукти для ЗСУ, ми теж долучилися. Особливо приємно було, що все це виростили своїми руками. А взагалі цей куточок природи у нашій великій Україні дійсно неповторний. Коли дивимось на небо, розуміємо, що воно інше, ніж у Харкові. Тільки тут, в Дубрівці, воно буває таке красиве і таке блакитне».

Оксана ПИЛИПЧУК, газета «Слово Полісся», Житомирська область.

Матеріали надруковані у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).

Читати ще

Новинарне агентство “Хмельницький Online”. Видання не несе жодної відповідальності за зміст і достовірність фактів, думок, поглядів, аргументів та висновків, які викладені у інформаційних матеріалах з посиланням на інші джерела інформації. Усі запити щодо такої інформації мають надсилатися виключно джерелам відповідної інформації.

Головне

Останні новини