Олексій, Михайло і Павло. У кожного свій шлях на війну.
Вони родом з різних регіонів України, захищають Сумщину від окупантів. Задля безпеки ми не обговорювали військові питання, а говорили більше про життя-буття бійців до війни і зараз.
ОЛЕКСІЙ
До 24 лютого Олексій мешкав у Києві. «Як тільки почув вибухи, зрозумів, що відбувається, бо мав військовий досвід в АТО, — розповідає чоловік. — Тож з самого ранку взяв дружину, дитину і виїхав зі столиці до Львова. Відправив сім’ю за кордон і зателефонував у Київ, щоб записатись у тероборону. Там мені пояснили, що в київські загони тероборони черга на кілька місяців і вже нікого туди не беруть. Не сидіти ж у Львові, коли інші захищають країну. Тож пішов у найближчий львівський військкомат і «записався» у підрозділ, який формувався».
У Києві залишилася мирна робота в банківській установі. У Львові – навчання в магістратурі Українського Католицького університету. Зараз – захист країни. «Скажу чесно, думав, що потрапимо на схід: Донеччина – Луганщина. Не думав, що моя перша подорож на Сумщину буде саме такою, — каже Олексій. — Дізнаюся багато цікавого про цей край, його історію, видатних земляків. Дуже хочеться побувати в інших куточках області, що обов’язково зроблю після Перемоги».
МИХАЙЛО
«Для мене війна триває з 2014 року, — розповідає захисник. — Проходив службу у першу хвилю мобілізації в основному на Донеччині. Потім – демобілізація і мирне життя у Львові. Працював барменом. Стояв у резерві як такий, що маю військовий досвід. Почалася мобілізація — й ось я тут. Теж на Сумщині вперше. Неймовірна природа, зелено, гарно… Зовсім не такий степ, як на Донбасі… Тож ще більше злості й бажання не допустити сюди ворога».
ПАВЛО
«Я служив на Луганщині і маю військовий досвід з 2014 року, — розповідає військовий. — Почався мій досвід з того, що ми з товаришем у березні 2014 року сиділи у Львівському офісі приватної компанії й читали новини: про Крим, про Донбас. Я мав досвід строкової служби у ЗСУ, друг — теж. Наступного дня ми пішли на пропускний пункт нашої частини й попросили, щоб нас взяли у бригаду. Там відповіли: «Чекайте повісток». Та хтозна, скільки тих повісток доведеться чекати. Ми не здавались. Пішли на інший пропускний пункт, де залишились знайомі по службі. Знову почали проситися, вже у знайомих. Наступного дня нас відправили на полігон. За кілька днів вже на полігоні нам таки вручили мобілізаційні повістки. А вже через тиждень ми були на сході».
Павло багато розповів різних історій про військові будні. Згадали ми й пам’ятний для всіх сумчан день 2 вересня 2014 року. Цього дня з території рф поблизу селища Перемога Новоайдарського району під час ракетного обстрілу загинуло багато бійців, зокрема 17 військовослужбовців 27 Сумської бригади. «Під цей обстріл потрапили й ми, — згадує Павло. — Наша бригала зазнала втрат. Далі ми охороняли ТЕЦ в Щасті. Нас, 14 осіб і два БТРи, відправили потримати її кілька днів. Ми відбивали атаки ворога два тижні. Тоді я вперше «помер». Коли ми вийшли на зв’язок з частиною, то там дуже здивувалися, що ми живі. Нас вже й зі списків на зарплату викреслили. Замість 14 осіб нас замінили близько ста. ТЕЦ в Щасті ми відстояли».
Павло називав місця, які захищав їхній підрозділ, всі населені пункти «на слуху»: Кримське, Золоте, Бахмут… «На бахмутській трасі я «загинув» вдруге, — згадує Павло. — Тепер маю ще один день народження – 14 жовтня. Цього дня наша колона потрапила під обстріл. Машина, у якій ми їхали, йшла третьою, ворог вцілив у неї, й вона загорілася. Як ми вижили – це окрема тема, вціліли всі. Може, тому, що в той день нас оберігала Покрова Божої Матері. Побратими, які бачили влучання в наш БТР, подумки вже попрощалися з нами, бо зазвичай після таких уражень не виживають. З того часу вважаю себе вдруге народженим».
Так минув рік. Відслужив, демобілізувався, повернувся до мирного життя. 24 лютого пішов у військкомат з посади керівника спільного україно-німецького підприємства. Спочатку Перемога – тоді бізнес. Павло теж на Сумщині вперше. «Все літо найбільше не вистачало нашого львівського дощу, — зізнається. — Він мене заспокоює і додає настрою. У вас зовсім інша погода, але чудова природа. Сьогодні у нашій частині фактично всі бійці прийшли у військкомат добровольцями. Підрозділ сформували за тиждень. Всі розуміють важливість оборони країни. Наше завдання – проводити так звані стабілізаційні заходи на кордоні України. Якщо сказати простіше, то «нам чужого не треба, але і свого нікому не віддамо».
Наталія КАЛІНІЧЕНКО, газета «Білопільщина», Сумська область.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
