Багатодітна мама Альона Богдуєва з Херсонщини з дітьми півтора місяця провела в окупації
Майже чотири роки тому мешканка селища Білозерка, що Херсонщині, Альона Богдуєва втратила чоловіка і залишилася з трьома неповнолітніми синами. Тоді їй здавалося, що вона більше ніколи не стане щасливою. Проте саме діти допомогли жінці пережити важку втрату. І не лише власні. Напередодні трагедії родина вирішила взяти на виховання п’ятьох племінників чоловіка, які залишилися напівсиротами. Втративши чоловіка, Альона не відмовилася від рішення взяти цих дітей до себе в сім’ю. Багатодітна мама зуміла знайти спільну мову з кожною дитиною, адже в її серці вистачає любові і тепла для всіх.
Велика родина жила спокійним і розміреним життям, аж доки 24 лютого о четвертій ранку не пролунали вибухи… «До мене у кімнату забіг сполоханий Ваня і сказав: «Мама, почалася війна!» Від вибухів у Чорнобаївці в нашому будинку задвиготіли вікна і двері. Діти почали панікувати, – згадує Альона. – Але паніка ніколи нікому не допомагала. І хоч мені теж було дуже тривожно, я взяла себе в руки і заспокоїла дітей».
А потім була окупація. Старші хлопці влаштували на даху будинку справжній спостережний пункт. Часто бачили в повітрі сліди від пуску ракет, ворожу авіацію, чули вибухи з боку Киселівки та Посад-Покровського, спостерігали, як полями рухалася російська техніка. Все це нагадувало якусь паралельну реальність. Але через деякий час ворожа техніка з’явилася вже біля будинку родини. То був перший обхід військових по дворах. «Я не боялася окупантів, єдине, що мене хвилювало, щоб ніхто з них не образив моїх дітей. Проте, дякувати Богу, вони до нас не заходили», – розповідає Альона.
В окупації родина з дітьми протрималися півтора місяця. Жінка до останнього не хотіла покидати свій будинок, сподівалася, що ось-ось селище визволять. Та й їхати не було куди, рідних на підконтрольній Україні території у неї не було. А ще лякали історії про обстріли цивільних у дорозі. Але потім, після дзвінка друзів, які виїхали до Польщі, вона все ж таки наважилася евакуюватися. «Залишатися було дуже ризиковано. Переконана, що жодні матеріальні цінності не варті людського життя. А діти – це і є моє життя», – ділиться жінка.
У дорогу Альона вирушила на власній автівці й взяла з собою не лише своїх дітей, а й знайомого хлопчика, батьки якого попросили вивезти сина. Крім того Альона запропонувала виїхати ще й сусідським родинам. Тож 15 квітня у дорогу вирушили дві автівки, за кермом яких були жінки.
На той час єдиний відносно безпечний маршрут на підконтрольну Україні територію пролягав через Снігурівку. Дорогою до Альони з сусідами приєдналися ще дві автівки з Білозерки. Так утворилася невеличка автоколона односельців, які підтримували одне одного.
Поблизу Снігурівки автомобіль Альони зламався. На допомогу жінці прийшли односельці, з якими вона виїхала з Білозерки. До Миколаєва машину дотягнули на тросі. «Нерви були на межі, – розповідає багатодітна мама. – Бездоріжжя, російські військові, спалена у полях техніка, звуки вибухів, снаряди, які летіли над головою. А на додачу до цього ще й машина підвела».
Доїхати до Львова, а потім і до Польщі допомогла жінка, з якою Альона познайомилася у Миколаєві. Вона теж була мамою-вихователькою Будинку сімейного типу.
Гостинність Польщі
Зі Львова родина попрямувала до невеличкого міста Шамоцин у північно-західній частині Польщі. Тут на них вже чекав обладнаний будиночок для біженців. Місцеві волонтери зробили у ньому ремонт та повністю укомплектували приміщення меблями, посудом та побутовою технікою. Сьогодні у котеджі живуть багатодітні українські родини, які мають статус будинків сімейного типу: дві родини – з Білозерки, ще дві – з Нововоронцовки. «Нам дуже пощастило потрапити саме сюди, – ділиться Альона. — Поляки – неймовірні люди. Вони подбали про все, щоб ми почувалися комфортно. А головне, що ми відчуваємо підтримку, розуміння і співпереживання за долю України. Місцевий староста і його заступник запевнили нас, що ми можемо перебувати у містечку стільки, скільки треба, і завжди розраховувати на їхню допомогу. Я щаслива, що маю поруч таких людей».
Альона розповідає про високу культуру поведінки поляків, якій варто повчитися українцям. Тут дійсно відчуваються повага до європейських цінностей. Скрізь чисто, охайні вулички, майданчики і площі. «Мені подобається ставлення місцевих до життя. Більшість із них живе в орендованих квартирах, вони важко працюють, але знаходять час для сімейного відпочинку і подорожей, постійно ходять до церкви. І взагалі, життєрадісні і щасливі. Тут чудова громада, гарна природа, але ми все одно хочемо додому», – зізнається багатодітна мама. — Я знаю, що на Україну чекають непрості часи, але моє серце там, у Білозерці. Мої діти теж дуже хочуть додому, як і всі родини, які живуть поряд із нами. Ми віримо у Перемогу і щодня молимося за наших військових».
Наталія СВИРИДА, газета «Придніпровська зірка», Херсонська область.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
