З родиною Привалових ми зустрілися того дня, коли вони тільки-но повернулися з чергової поїздки. Втомлені, але щасливі: нарешті назбирали всією громадою кошти для придбання такого необхідного Захисникам на передовій тепловізора і відвезли за призначенням.
Бронежилети, каски, розвантажувальні жилети, камуфляж, білизна, медикаменти, біноклі, берці, кросівки, футболки, шкарпетки, ковдри, їжа…Все це та багато іншого, починаючи з лютого, відвезли на лінію фронту добровільні помічники армії. Вони стали своєрідними оберегами для захисників прикордонної території на лінії розмежування у Харківській та Сумській областях.
Так склалося, що Павло і Валентина не так давно живуть у Богодухівському краї. Спочатку подружжя мешкало у Мурафі на Краснокутщині, а три роки тому сім’я поселилася у Кручику.
Валентина, корінна харків’янка, ніколи не думала, що житиме в сільській місцевості. Павло ж, родом з села на Кіровоградщині, навпаки, з дитинства мріяв про хліборобську працю, роботу на землі. Після 9-го класу хлопець самостійно заробляв на життя, працював на комбайні, тракторі…
Зустрівшись випадково, Павло і Валентина більше ніколи не розлучалися. Одружилися, народилися діти. І їм було однаково де жити, аби поруч, пліч-о-пліч. Обоє зізнаються, що їх вразила і зачарувала внутрішня доброта одне одного. Справді, цей щирий вогник готовності віддати частинку своєї душі іншому притаманний не кожному. І саме цей промінчик серця допомагає їм сьогодні спільно творити добрі справи.
«Сидіти вдома і спостерігати — це не про нас»
Два сини і донька — 16-річний Єгор, 13-річний Михайло і 10-річна Світлана — то їхні найперші помічники. Поки мами й тата немає вдома, вони до їхнього приїзду і смачненьке приготують, і по господарству попораються. А за вечерею поспілкуються.
«Рішення стати волонтерами прийшло само собою, точніше не рішення, а просто величезне бажання допомагати нашим захисникам, — розповідає Валентина. — Ніколи не забуду ранок 24 лютого. Прокидаюся від незрозумілого гулу. Виходжу у двір, дивлюся: Паша ходить з моїм телефоном, який до цього ніколи в руки не брав. Слухавка у нього біля вуха, а він мовчить, тільки киває головою. Потім Паша каже: «Війна». То телефонувала моя сестра, яка живе на Золочівщині на кордоні з росією, де було гаряче вже з перших хвилин повномасштабного вторгнення, і у прямому розумінні прощалася з усіма. Вже 25-го лютого Паша пішов до військкомату. Не взяли. Поїхав на блокпости — та ж історія. «Може, це тому, що в мене пальців немає?» — бідкався чоловік. Але сидіти вдома і спостерігати — це не про нас».
У перший день повномасштабної війни Павло, побачивши, як наші військові йшли пішки селом, віддав їм свій автомобіль. Поговорили з дружиною. Вирішили, що будуть допомагати, як можуть, наближати Перемогу. Павло у довоєнний час займався ремонтом автомобілів, Валентина — теплицями. Тримали бройлерів, які пізніше стали смачною їжею для Захисників. А скільки власними руками майстра відремонтовано машин для хлопців! Спеціально цієї весни взяли більше городів, щоб для бійців заготовити на зиму консервацію. Павло до того ж ще власноруч виготовляє буржуйки.
«Допомагаємо, чим можемо, бо хлопці на війні — справжні герої»
…Золочів з перших годин повномасштабного вторгнення росії дуже потерпав від окупанта. Тож першою волонтерською «стежиною» Привалових став саме цей край. На той момент була величезна проблема з медикаментами, передусім, для цивільного населення. Тож по всій Україні волонтери шукали ліки і передавали їх через тих, хто міг туди доїхати. Пізніше з’явилася потреба у памперсах, продуктах харчування — і тут волонтери разом з небайдужими людьми подавали землякам руку допомоги. Павлу довелося не раз під обстрілами вивозити звідти місцевих жителів у безпечніші місця.
Волонтери знали і усвідомлювали, що військовим конче потрібна наша підтримка, тож почали ініціювати серед місцевих жителів та через соцмережі заклики про допомогу продуктами харчування, засобами гігієни, шкарпетками, спідньою білизною, ковдрами, необхідною амуніцією тощо.
Була змога пошити балаклави — відшили. Потрібен був хлопцям перископ — придбали і відправили за місцем призначення. А тепер люди вже самі телефонують і пропонують свою допомогу, запитують, що треба, кажуть, що в них є. «Потрібні завжди і у великій кількості вологі серветки, перев’язувальний матеріал, — пояснюють співрозмовники. — Що стосується харчів, то намагаємося впоратися власними силами. Бройлерів тримаємо, є городи. А яку неоціненну допомогу надають наші кручанські дівчата! Буває, телефонуєш їм опівночі, кажеш, мовляв, якщо є можливість приготувати — приготуйте, завтра о 7-й їдемо на фронт. І що ви думаєте? Зранку вже все готове. Хлопці, коли бачать, що щось гаряченьке привезли, — радіють, відчуваючи нашу підтримку, і, пообідавши, кажуть, що ніби вдома побували, за домашнім столом з рідними. Це для нас як бальзам на душу».
Щоправда, на жаль, не всі земляки з повагою і розумінням ставляться до титанічної праці волонтерів. Дехто вважає, що вони мають з цього зиск. Але то хай буде на їхній совісті. «Закривали влітку ми з дітьми помідори для хлопців, — пригадує волонтерка. — Помідори і зелень власні, з городу. Молокозавод дав тару. Купила все необхідне: цукор, сіль, гірчицю тощо. Цілий день трудилися, ввечері виявилося, що на останнє відерце не вистачає три ложки цукру.Телефоную сільчанці, кажу: «Чи є у Вас цукор? Позичте, завтра віддам». І чую у відповідь: «Та ти ж волонтерка. Ти що, не наскладала собі цукру?» Ніколи в житті не забуду ці слова. Так, ми волонтери, багато разів привозили гуманітарку для людей із сусідніх сіл, але собі не лишили ні пакета, хоча ми така ж багатодітна родина, як й інші, кому така допомога передбачена. Та нам все одно, що думають і говорять. Ми робимо не заради тих людей, ми допомагаємо хлопцям. І намагаємося, щоб наші Захисники відчули передусім свою значимість для нас усіх, відчули, що вони для нас справжні герої. Ось сьогодні ми приїхали від хлопців. У мене досі перед очима їхні сині від холоду руки. А ми привезли їм балаклави, термобілизну, перчатки тактильні, ковдри — і тепло стає на душі. Це і є для нас найбільша нагорода, коли бачимо вдячні очі тих, хто нас захищає від ворога».
Родина Привалових, як і багато інших українців, є символом єдності нашого народу. Пліч-о-пліч з небайдужими людьми вони роблять все для наближення нашої Перемоги.
Тетяна ЛУЧИНСЬКА, газета «Маяк», Харківська область.
Матеріали надруковані у рамках проєкту “Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації” за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
